Інтернет давно перестав бути просто майданчиком для спілкування. Це простір, де формуються репутації (також час від часу набагато швидше втрачаються), цифрові дії на кшталт уподобайок, коментарів чи тегання в чужих дописах безпосередньо впливають на ментальний стан, а один пост може запустити хвилю онлайн-дискусій із цілком реальними наслідками.
Але водночас це середовище, у якому відповідальність працює вибірково. Тут можна системно принижувати, погрожувати чи поширювати брехню – і не мати жодних наслідків.
З появою інтернету анонімність (яка раніше обмежувалась сповіддю або компрометуючими записками) набула нових відтінків. Вона дала свободу здаватися кимось, ким ти не є, але дуже хотів би бути в очах інших. У мережі соромʼязливий підліток може видавати себе за впевненого дорослого, а мовчазна, закрита студентка — за досвідчену спікерку.
Онлайн ми загалом стаємо відвертішими. Ми можемо писати теплі слова незнайомцям або висловлювати думки, які не озвучили б у реальному житті. Але водночас ця відвертість оголює й зухваліше, менш контрольоване «я». Це можна назвати таким собі «ефектом вседозволеності».
Думаю, кожен хоч раз зустрічав ту саму людину, яка у повсякденному житті часто виглядає стриманою, коректною, тією, хто уникає конфліктів і підбирає слова. Натомість у мережевих дискусіях вона легко входить у палкі суперечки, та, якщо це дозволяє «тон оф войс» опонента (чи навіть не дозволяє), то навіть переходить на особисте, щоб відстояти свої цінності попри усе.
Проблема не в самій анонімності, а в тому, що механізми відповідальності за шкоду в мережі досі працюють погано. На тлі цієї безкарності виникає культура скасування. Її часто описують як зло або, навпаки, як єдиний інструмент справедливості. Насправді ж це радше новий спосіб перерозподілу сили, який з’явився завдяки соціальним мережам. Коли офіційні механізми не спрацьовують, суспільство намагається карати самостійно.
Кенселинг здебільшого спрямований на публічних людей. Їх легко ідентифікувати та вимагати розплати. Інколи кенселинг справді стає способом звернути увагу на реальні проблеми. Але часто перетворюється на колективне покарання, де стирається межа між обʼєктивною критикою і знищенням людини. Саме тому це явище має негативну конотацію.
Питання полягає не в тому, чи потрібна нам культура скасування, а в тому, що вона намагається заповнити порожнечу там, де мала би бути відповідальність за конкретні вчинки – незалежно від того, анонімна людина чи медійна.