Соціальні мережі давно стали місцем, де люди не просто висловлюють думки, а формують реальність. Тут швидко вирішують, хто герой, а хто ні. Хто заслуговує на захоплення, а кого варто скасувати. І що цікаво, ці рішення майже ніколи не залежать від масштабу вчинку. Вони залежать від настрою, вдалого моменту і того, наскільки персонаж зручний для колективної емоції.
Після того як фігурантів справи про корупцію в енергетиці Тимура Міндіча та Олександра Цукермана знайшли в Ізраїлі, в українських соцмережах почалася так звана народна творчість. Мемів було багато. Для когось це спосіб розрядки, підтримки бойового духу, ще один формат переживання важких новин. Але мем має і зворотний бік. Коли персонажа жартома олюднюють, з нього поступово знімають гостроту. До нього звикають. Він перестає бути фігурантом справи і стає образом зі стрічки.
Цей механізм давно працює і з іншими публічними постатями. Показовий приклад — контент з Ігорем Коломойським. Ролики з ним стабільно набирають перегляди, його образ романтизують, з нього роблять майже культ українського підприємництва. Водночас реальність виглядає інакше. За час володіння ПриватБанком Коломойський через схеми з кредитуванням власних компаній вивів з банку близько 5,5 мільярда доларів, порушуючи вимоги НБУ та залишивши фінансову діру. Щоб врятувати найбільший банк країни і кошти 20 мільйонів вкладників, держава була змушена націоналізувати ПриватБанк і покрити збитки з бюджету. Фактично кожен українець заплатив за ці махінації з власної кишені. Попри це, Коломойський намагався повернути банк через суд уже після того, як його фінансову стабільність відновили коштом громадян.
Такий собі «Вовк з Уолл-стріт» по українськи.
Ті українці, які сьогодні знімають пафосні ролики і ідеалізують таких персонажів, безумовно, мають на це право. Можливо, їм близька ця історія успіху. Можливо, вони самі хотіли б пройти подібний шлях. Проблема в іншому. Саме ці громадяни України потім будуть питати: «А чому ми так погано живемо?». Ми самі обираємо таких кумирів.
Показово, що в цій логіці інтернет так само легко міняє ролі. Те, що ще вчора викликало схвалення і підтримку, вже сьогодні може стати приводом для масового осуду.
У Threads неслася історія з італійцем Рокко, який їхав до України і ділився своїми проросійськими поглядами. Через вірусний допис та зусилля українки Дарʼї Мельніченко іноземця таки не впустили до країни і заборонили в’їзд на три роки. Спершу ця історія виглядала як приклад ефективної громадянської позиції. Дарʼю масово підтримували, дякували, возвеличували. Але дуже швидко фокус змістився. Зʼясувалося, що сама дівчина підписана на проросійських блогерів і публікує відео з музикою російських виконавців, які підтримують воєнні дії. Після цього на неї полився хейт.
Питання про те, чому вона продовжує споживати російський контент, безумовно, окреме і важливе. Але сам факт цього не скасовує її конкретного вчинку і не робить його менш значущим. В одному випадку інтернет був готовий бачити лише правильний результат, в іншому — лише особисту невідповідність очікуванням.
Один невдалий пост, одна суперечлива дія і кар’єрне, репутаційне, а іноді й особисте «розпʼяття» у коментарях гарантоване. У той час як роки токсичної поведінки інших легко списують на характер, харизму або «ну він такий».
І тут постає питання не моралі, а відповідальності. Інтернет не дуже добре працює зі складністю. Йому простіше або обожнювати, або нищити. Але головна безкарність полягає в іншому. У відсутності відчуття наслідків. У мережі легко «перевзуватися в повітрі», сьогодні захищати одне, а завтра його скасувати. Легко виправдовувати роки токсичної поведінки або навіть злочини, знаючи, що за це нічого не буде. Жодної особистої ціни, жодної відповідальності. І поки ми так охоче беремо участь у цих коливаннях, безкарність нікуди не зникає. Вона просто змінює форму і щоразу знаходить нових зручних героїв і нових зручних жертв.