Окупація: історія опору
Дар’я Базовод
Херсонщина
Матеріал створено в межах проєкту «Культурна ідентичність та крос-культурна комунікація українців: трансформація в умовах російсько-української війни», консультант – Хороб Соломія Степанівна.
Все частіше думаю про пам’ять, час стирає останні зв’язки з домом і унеможливлює будь-які повернення. Я народилася і виросла в далеких степах Херсонщини, в селі де було лише 3 вулиці і 100 будинків. Мій Республіканець більше трьохсот років стояв на березі Дніпра, зберігаючи козацьку пам’ять Кам’янську Січ. Там пахло полином, свободою і розпеченою землею. В 2022 році одного дня мій дім став полігоном для російських солдатів, а ми непотрібним додатком до бажаних територій, який треба знищити. Мені здавалося, що час в окупації тягнеться століттями і це не закінчиться ніколи. Але Віктор Франкл казав : «Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них ті, хто не вірив, що це коли-небудь закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися». Можливості виїхати у моєї сім’ї не було, але й планів таких теж. Чому ми маємо залишати свій дім загарбникам?
Окупаційний режим подарував унікальний досвід життя поза часом і простором. Спочатку зникла мобільна мережа. Ми втратили зв’язок зі світом і підконтрольною Україною. Якийсь час ще можна було зловити слабкий сигнал далеко за селом, згодом почали завозити російські сім-карти, які зовсім не були російськими, а були призначені спеціально для нас.
– А хто такий Степан Бандера знаєш ? – питав наш вчитель у російського солдата.
– Нє сільон в історіі, но ми єво іщем, – казав той .
Вісімдесятирічний дідусь заходився реготом. В єдину школу на два села прийшли люди з автоматами, питали у моїх вчителів чи готові ті служити новій владі. «Якщо хтось хоче ,то будь ласка, а я не буду!», – відповідала вчителька російської мови і зарубіжної літератури. Школу закрили.
Валентина Федорівна завжди казала, що російська нам не рідна і сварила за суржик на перервах. При цьому мала бездоганну вимову їхніх звуків і часто вела свій предмет українською. До вторгнення з її наставництвом перечитала всю російську класику, а вже після в голові з’явився величезний знак питання.
Для п’ятнадцятирічного підлітка залишитися на 9 місяців без соціальних мереж, друзів і будь-яких розваг майже дорівнює смерті, але не для мене. Єдиним методом спілкуванням один раз на тиждень з найкращою подругою був звичайний паперовий лист. Ми ухитрялися передати власноруч зроблений конверт знайомим, а той провезти його через блокпост в сусіднє село. Часто, крім війни навколо обговорювали ще й книжки, в неї вдома була велика бібліотека, а я збирала їх звідусіль. Знаходила вдома, в маминих друзів і читала через єдиний додаток, який вдалося завантажити.
Українська література в окупації допомогла не з’їхати з розуму й усвідомити, що ми не бідні і не нещасні як завжди казали в школі. Після кількох десятків книжок картина України стала чіткішою. Я зрозуміла, що більше не повернуся до їхньої мови в переписках, російської класики та року, який так відчайдушно любила. В моїй сім’ї нічого не пояснювали, вдома не говорили про Крим чи схід. З настанням великої війни все нібито стало на свої місця, але в нас ніколи не було пафосного патріотизму. Ніхто не рвав на собі футболки і не бив в груди, головними стали зовсім інші речі.
Мої односельці швидко зрозуміли: щоб вибратися з окупації, треба допомагати своїм. Єдиний магазин давно зачинився, а проблема продуктів нависала загрозливою задачею. Мамина подруга і по сумісництву найкращий партизан на селі швидко почала діяти. Діставши бензин закупила першу партію продуктів в Херсоні, де одразу можна було покласти гроші на банківську карту чи зняти готівку у спеціальних людей. Слухи про новий магазин швидко долетіли до наших гостей. Маленька, але надзвичайно сильна жінка відчинила хвіртку. Біля двору стояло 15 військових з автоматами.
– По чому сигарети й енергетики?
Не продати не можна, питання лиш в тому сказати звичайну націнку чи скористатися моментом. З того часу вона продавала окупантам продукти в два рази дорожче, а різницю відвозила в Херсон і кидала на дрони Притулі .
Гроші в окупації – майже непотрібна річ, особливо коли ці гроші-рублі. Влітку в село приїхала машина, яка нібито мала привезти пенсії, які не виплачували вже котрий місяць .В машині були наші, але обіцяних гривень ніхто не дав. Все робилося швидко, підпис і конверт на бабусине прізвище. Моя мама зайшла в дім з мокрими очима і тремтячими руками, перед тим як відкрити конверт сказала :” Чоловіка Валентини Федорівни забрали і всіх інших атовців теж”. В конверті було 12 тисяч рублів.
Нас хотіли підкупити, задобрити, переманити. Водночас забирали з дому колишніх військових, відвозили в степ, де били до півсмерті, там же й лишали. Деяким щастило і вони залишалися живими, одному пощастило менше. Його останки знайдуть через 2 роки в тому ж степу. Мама і бабуся хотіли швидше позбутися пачки непотрібних купюр, а я сказала, що не візьму це до рук. Приблизно 6 тисяч гривень полетіло на українські дрони. Фільми про підпільний рух і сусідів, які закладуть при першій можливості стали новою реальністю. Благодійність могла стати ціною життя одразу кількох сімей. В 15 важко змиритися з близькою невідворотною смертю, але можливо. У мене вийшло.
Кожного місяця в нас шукали зброю та будь-які зв’язки з українською стороною. Ми закопували прапори і військові форми. Під час одного з обшуків я стояла біля воріт, 4 військових привіталося і зайшло в двір. Одному з них було не більше 18, він приїхав мене убивати, але в його очах був сором. Вони привіталися українською і розуміли нашу мову. ДНР. Принижені зрадники нічого не питали, вони самі все знали.
Довгі місяці на VPN і російському інтернеті, українські новини мовчали про Херсон. Здавалося, про нас всі забули, ми знаходимось на іншому кінці планети без засобів існування і надії на повернення. Порожні будинки заселяли росіяни і чеченці, вихід з дому ставав все небезпечнішим. В серпні цифра досягла 6 місяців, суспільство почало розколюватися. Хтось не вірив в деокупацію і починав миритися з новим прапором, хтось продався за банку тушонку і 100 рублів, але значна частина стояла на своєму. На початку осені ситуація ставала дедалі складнішою, бої за правий берег поступово наближалися.
Пристосуванцям і зрадникам загрожував самосуд – давня херсонська традиція. Притомні люди об’єднувалися, хтось готував списки зрадників, які потім одразу передав ЗСУ. Були й самі зрадники ,що намагалися втекти на інший берег. Якщо на початку існувала спільнота, то до кінця окупації люди розкололися на різні групи. Кожен шукав зраду чи навпаки “патріота”.
– Це все ваші майдани, сиділи б тихо і нічого цього не було.
– Та якби ви за гречку не голосували, то цього б не було.
– Прийдуть наші і постріляють всіх.
– Ти в своєму розумі, чого наші мають нас стріляти?
Після деокупації моє село стерли, зрадники так і не були покарані, а односельці розсипалися по планеті. Мій останній лист подрузі згорів разом з будинком, в попіл перетворилася і численна бібліотека з російської класики. Жовті троянди моєї мами зацвіли біля згарища. Жовтий, кажуть, до розлуки. Тепер я знаю, що не існує справедливості, відповідальності і ніхто не буде покараний. Знаю, що в українців короткочасна пам’ять, але вірю, що степ нас пам’ятає.