Інтернет – це місце, де кожен має право на думку. На жаль. Дуже на жаль. Особливо якщо ця думка починається зі слів «я, звісно, нічого проти жінок не маю, але…». Далі зазвичай іде потік мудрості про зовнішність, інтелект, сексуальність, психічний стан і те, кому взагалі дозволено відкривати рота в публічному просторі. Час від часу, в кінці ще додається “це об’єктивна критика, на таке не ображаються, а беруть до уваги. І вгазалі, хто ж винен, що ти читаєш коментарі, твої проблеми”.
Відносно нещодавнє дослідження, оприлюднене на початку квітня 2025 року Detector Media разом із ГО «Жінки в медіа» в межах проєкту у партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії, показало: понад 80% українських журналісток зазнавали онлайн-насильства. Хейт, сексизм, погрози, злив персональних даних, фейкові матеріали з порнографічним контентом – стандартний набір цифрової «вдячності» за професійну діяльність. Але було б великою помилкою вважати, що це проблема винятково медійниць. Вони – лише як один із численних прикладів.
Журналісток легко захейтити. Часом, і причини не треба: висвітлила, наприклад, нформацію про ЛГБТ+ спільноту – вже ворог народу, бо, бачте, ще досі гуляє серед великої кількості людей стала думка “це ж жахливо, не природньо і так далі по списку”. Матеріал про якусь певну політичну партію або просто робота в прес-службі однієї із таких — продалась. Це якщо коротко, без додавання розгорнутих високоінтелектуальних висловлювань, де нецензурної лексики більше, ніж української мови.
Насправді – це лише верхівка айсберга.
Бо варто зняти амплуа “журналістки” – і виявляється, що онлайн-насильство цілком демократичне. Знаєте, адаптується під будь-яку особистість і потреби. Воно за безкоштовною підпискою доступне кожній жінці, йде в подарунок з моменту створення акаунту: студентці, вчительці, волонтерці, підприємиці, військовій, мамі в декреті й навіть тій, яка просто необережно написала коментар у Facebook. А варто лиш похвалитися, що не отримала жодного гнівного коментаря впродовж тижня, зрадіти, щоьякимось дивовижним чином догодила людству, так швидко невдоволені зберуться в армію для кенселінгу.
Найцікавіше, що завжди ще й жертва винна, за думкою обурених коментаторів. Не чувак, який в один момент повірив, що призначення всього його життя, так це ображати інших в інтернеті. Не якийсь підліток, що “по приколу” пише всілякий бруд. Не якась інша токсична жіночка.
Механіка проста. Ти з’являєшся онлайн. Маєш думку. Або обличчя. Або сторінку. Або ще що. І цього достатньо.
Жінок цькують не за те, що́ вони кажуть, а за сам факт існування і бажання займати простір, а не лишатись осторонь у ролі пустого місця. Бо інтернет досі сприймає жіночий голос як щось умовно дозволене — до першого «не сподобалося». Далі в хід ідуть перевірені інструменти: «повернись на кухню», «тебе ніхто не питав», «знаємо, де ти живеш», «а дітям ти що покажеш». І, звісно, класика жанру: «це ж просто жарти, нормальні люди це розуміють🙄».
Безкарність тут працює бездоганно. Анонімний акаунт — є. Алгоритм, якому байдуже до контексту, — є. Культура «не звертай уваги» — у комплекті. Погрози? Пф, це ж не удар. Doxing? Ну, інформація ж у відкритому доступі. Хейт? Нє-нє, це — свобода слова, я маю законне право виражати свою думку.
От тільки є велика різниця між “виражати думку/конструктивну критику” та відвертим цькуванням, кібербулінгом, погрозами та іншим брудом. Але що у результаті? Так глибоко думати вже ніхто не хоче, це важко і не грає на руку. Простіше ляпнути щось з лєвого акаунта, крикнути “я маю право” і все.
Так онлайн-насильство перетворюється на фоновий шум. Його не помічають, бо до нього звикли. А до звичного, як відомо, претензій не висувають. Або все закінчується “нє, ну ти ж мала/мав думати, що існує така штука, як хейт, перш ніж рипатись в інфопростір. Твої проблеми, нас то не обходить, сорян”.
Проблема в тому, що інтернет давно перестав бути «не справжнім життям». Онлайн-погрози не закінчуються в коментарях – вони впливають на рішення, безпеку, психічний стан, самоцензуру. Жінки закривають профілі, перестають писати, видаляють тексти, змінюють теми, бо ціна публічності надто висока. Намагаються догодити, але на жаль, забувають, що завжди знайдеться хтось особливий, кому все не так. І буде тиснути, тиснути і ще раз тиснути, поки не здасишся.
Але скільки б ми не говорили саме про жінок, тут важливий момент: ця проблема стосується всіх, незалежно від статі, віку, етнічної приналежності та тому подібне. Бо суспільство, де погрози й знецінення нормалізуються онлайн, дуже швидко перестає дивуватися їм офлайн.
Коли агресія не має наслідків – вона масштабується. Сьогодні це коментар під постом. Завтра – переслідування. Післязавтра – новина, де всі знову питають: «як так сталося?».
Безкарність — це не відсутність закону. Це відсутність реакції. Платформ, правоохоронних органів, найголовніше – самого суспільства. Це колективна домовленість робити вигляд, що нічого страшного не відбувається, так має бути. Це ж загартовує характер, готує до жорстокого реально життя.
Іронія в тому, що найбільше про свободу слова кричать саме ті, хто використовує її як прикриття для насильства. Бо справжня свобода слова не потребує погроз. А критика не починається з бажання знищити людину, котра не боїться виділятись, поки сидиш на дивані та строчих гнівні коментарі. Тішити его час від часу треба, але не за рахунок приниження та образ інших. Самоствердження ≠ крутість.
Онлайн-насильство не зникне саме. Воно не «переростеться». Воно або матиме межі й наслідки, або й далі житиме в коментарях, де кожен може бути наступною мішенню.
Бо в інтернеті, де безкарність стала нормою, ніхто не застрахований. Питання лише в тому, коли черга дійде до тебе – і чи буде кому сказати, що це не «просто слова».